Про соціальні мережі «Одноклассники.ру» і «Вконтакте.ру» не чула хіба що моя 85-річна бабуся, й те, напевно, лише тому, що більшість тих, хто вчився з нею у школі, вже віддали Богові душу. Усі інші знайомі і незнайомі мені люди чи вже зареєструвались на цих сайтах, чи, принаймні, якось обговорюють цю тему.
Може я й перебільшую, але часом складається саме таке враження. Бо після того, як один мій знайомий, серйозний чоловік, 35 років, бізнесмен, прислав мені на електронну пошту запрошення з «Однокласників» стати його «другом», моє здивування від темпів поширення епідемії під назвою «шкільна ностальгія» ще більше зросло.
Українці масово віддаються сентиментальним спогадам про щасливі шкільні чи студентські роки, відшукують старих друзів, колишніх коханих та коханців (-нок), а потім десятками дублюють та розсилають питання-відповіді «Привіт! Ти як? Добре виглядаєш! Зовсім не змінилась. У мене все добре. Заміжня, дитина. Чудова робота. Щоліта відпочиваю в Єгипті (в Турції, на Кипрі і т.д.). Розкажи все про себе!».
Невже нам справді так треба знати усю цю інформацію про людей, більшість з яких нас дуже мало цікавили протягом довгих років? Відповідь на це питання я отримала від своєї колеги, яка кілька тижнів поспіль буквально не «вилазила» з «Однокласників» і щодня розповідала мені, кого з колишніх коханців вона знайшла сьогодні і наскільки неймовірна доля склалася у її шкільної подруги Машки. Моя колега навіть пішла на зустріч випускників, організовану завдяки цьому сайту. Щоправда, наступного дня зізналася, що була цілком розчарована довгоочікуваною подією.
- Це був суцільний парад понтів! Кожен вихвалявся, який він крутий і чого досяг. Мені було зовсім нецікаво з цими людьми.
- Навіщо ж ти пішла на цю зустріч і для чого весь час спілкуєшся з ними на сайті?
- Щоб яскравіше відчути соціальний фон, – холодно відповіла колега. – Ось, наприклад, Катька Іванова торгує автомобілями, хоча має вищу освіту (на більше не здатна, напевно), а у мене є престижна робота і власна машина. А Вітя Петренко хвалиться, що у нього крутий мопед (теж мені мачо!). Оксанка розповідає, що вона кар’єристка, тому пішла в аспірантуру і досі не вийшла заміж. А я ось і в аспірантурі навчаюсь, і вже маю чоловіка й дитину!
Я була трохи шокована цією відповіддю, бо подібних думок досі не виникало в моїй голові. Мене взагалі якось мало цікавить «соціальний фон» і таке інше. Але в цьому році виповнюється 10 років, як я закінчила школу, у нас був дуже дружній клас, і я б з радістю усіх побачила. Але… усі мої однокласники - вже дорослі люди, і хтось з них (не всі, звісно) так само прийде на зустріч випускників з єдиною метою – «яскравіше відчути соціальний фон», а не через те, що їм цікаво поспілкуватись зі мною чи будь-ким іншим зі шкільних друзів.
Я не кажу, що це погано. Можливо, це навіть нормально – самоутверджуватись на «менш вдалому» (чи просто інакшому?) фоні інших. Але я таку мету не переслідую, ще менше мені хочеться бути «програшним тлом» для будь-кого.
Спеціально для Інституту масової інформації www.imi.org.ua
